День українського кіно

Українське кіно прекрасне, і це факт

Цього року 12 вересня в Україні відзначають День українського кіно – свято порівняно нове, покликане привернути увагу до кіногалузі та зацікавити її досягненнями, а також поговорити трохи і про проблеми.  

Останні роки кінематограф відроджується і це видно неозброєним оком. Принаймні статистика знятої української кінопродукції та частка показів саме українського кіно знову-таки в українських кінотеатрах впевнено росте.

Далі розповідаємо про історію Дня кіно, стан сучасної української кіногалузі та згадуємо віхи вітчизняного кінематографу і труднощі, з якими довелося зіткнутися українським режисерам та акторам, аби стати справжніми кінопрофесіоналами.

Історія українського кіно і його стан у 2000-х

Власне історія українського кінематографа почалася у вересні 1896 року у Харкові. Тоді фотограф Альфред Федецький зняв декілька короткометражних документальних сюжетів і показав їх на широкому екрані у Харківському оперному театрі. Це був перший публічний кіносеанс у тодішній Російській імперії.

Далі за два десятки років до становлення СРСР українське кіно починає свій власний шлях. Олександр Довженко і поетичне кіно, Петро Чардинін, Сергій Ейзенштейн, Лесь Курбас. Вони подарували світові великі кінокартини "Земля", "Броненосець Потьомкін", "Ягідка кохання", "Звенигора" тощо. Проте далі розпочалася радянська епоха, коли безпосередньо українського кіно не існувало, воно було невід’ємною складовою радянського пропагандистського кіно.

У період з 1991 до 2010 українського кіно майже не було. Це доволі жорстке формулювання, але воно відповідає дійсності. Брак коштів, труднощі у суспільному житті, проблеми у політиці  та економіці – не до кіно.

Проте з 2010 року починається сходження українського кінематографу, великий шлях, котрий почав давати свої плоди лише кілька років тому. Це добре можна відстежити за кількістю кіноподій та кінозаходів і фестивалів, що проводяться по країні.

Всього 20 років між 2000 то 2020 роками, а між ними пролягає прірва. Українське кіно 2000-х і українське кіно 2020-х – дві непорівнювані площини, два світи, які в принципі не можуть стояти поруч. Проте ми маємо співставити їх один з одним.

Світ українського кіно у 2020-му

Сучасне вітчизняне кіно з кожним роком сильніше стоїть на ногах і голосніше заявляє про себе не лише в Україні, а й у світі. 

Нині маємо фестиваль документального кіно Docudays, "Молодість", Фестиваль кіно та урбаністики "86", Міжнародний кінофестиваль "Кіно і ТИ" імені І.А.Шрейбера (у Маріуполі), фестиваль для дітей та підлітків "Чілдрен Кінофест", кінофестиваль "Київський тиждень критики", Канівський міжнародний кінофестиваль ім. Ю. Іллєнка і, зрештою, гучний та яскравий Одеський кінофестиваль – найбільший глядацький кінофестиваль Європи з десятками українських стрічок та гостями з усього світу.

В Україні регулярно проводяться премія кінокритиків КІНОКОЛО та аналог Оскара "Золота дзиґа". До того ж цього року запрацювала перша масштабна онлайн-бібліотека короткометражних фільмів UA Ukrainian Short Films. Зараз у ній налічується близько 50 стрічок.

Є ще одне – розпочався такий собі рух тектонічних плит у питанні організації управління кіногалуззю.

Приміром, маємо гучну історію з призначенням голови Державного агентства з питань кіно. Замість Пилипа Іллєнка, котрий минулого року оголосив про завершення кар’єри у Держкіно, українська кіноспільнота чекала нового голову. Проте відбір кандидатів мало кого порадував – гідних кандидатів, зокрема генеральну продюсерку Одеського кінофестивалю Юлію Сінькевич, відсіяли, призначивши на посаду не надто компетентну директорку регіонального кінотеатру Марину Кудерчук. Ця ситуація не є позитивною, проте вона гарно демонструє увагу суспільства до "кінопитань" та показує, як багато ми маємо дійсно компетентних людей, котрі гіпотетично можуть очолити кіногалузь (нехай навіть вони не пройшли по конкурсу).

І звісно ж, безпосередньо росте кількість та якість кінопродукції. За останні кілька років в український та міжнародний прокат вийшли десятки кінострічок, створених вітчизняними професіоналами. Також знято низку документальних та неігрових фільмів, котрі поповнили програми українських та світових кінофестивалів.

Це "Фокстер і Макс", "Мої думки тихі", "Додому", "Толока", "Віддана", "Сторожова застава", "Заборонений", "Скажене весілля", "Черкаси", "Незламна", "Історія зимового саду", "Співає "Іванофранківськтеплокомуненерго", "Моя бабуся Фанні Каплан", "Знебарвлена", "У нашій синагозі", "Стрімголов", "Дике поле", "Крути", "Рівень чорного", "Плем’я", "Атлантида", "Сторонній". Вони збирають повні зали та стають касовими хітами на рівні закордонних блокбастерів та комедій.

Українське кіно торкається сучасних суспільних проблем: перш за все, звісно, ситуації на Донбасі, Революції Гідності, анексії Криму, процесу декомунізації, булінгу дітей та підлітків, стосунків між батьками і дітьми та між закоханими.  

За останні десять-п'ятнадцять років ми дізналися низку гучних імен у світі кіно. Це режисери Антоніо Лукіч, Надія Парфан, Марина Степанська, Наріман Алієв, Ярослав Лодигін, Олексій Шапарєв, Валентин Васянович й інші та актори Ахтем Сеітаблаєв, Дар’я Полуніна, Катерина Молчанова, Андрій Лідаговський, Віталій Салій, Дмитро Ярошенко тощо.

Усе це у сукупності – маркери, котрі відрізняють стан української культури та, зокрема, кінематографу у період з 1990-х та донині.